Вторник, 19 Январь 2021 02:00

Довгі вуха старої стодоли

Новела з життя
  • 1. Не така як усі…

Чи знаєте ви, панове, що то за лоскітне, недремне, егоїстичне почуття авторства. От стаєш іноді неподалік столичного кіоска і спостерігаєш за тим, як люди поспішаючи на роботу, затримуючись на кілька хвилин, купляють твою газету. Швиденько розкривають, окидають зацікавленим зором сторінки, і затримують свій погляд на твоїй публікації. Хто зупиняється, аби, що називається, прочитати її на ходу. Хто вкидає номер до дипломата, склавши так сторінки свіжого номера газети, щоб потім ознайомитись із статтею в тролейбусі чи метро. Є такі, котрі на твоїй публікації зовсім не заморочуються. І це найбільше тривожить: значить, заголовок слабуватий, не різонув, не зачепив за серце і душу?

Об этом сообщает Слон РУ

Ці проблеми тривожать мене все життя. Від того дня, як шістнадцятилітнім хлопчаком я прийшов до районної газети.Став публікувати там свої опуси. У тій давнішній редакції працювали старші люди, фронтовики. Їх, звичайно ж, турбувало одне: правильно вести на сторінках видання лінію партії, яка висунула їх на пости – більше писати про добові надої молока на фермах і прирости живої ваги тварин, скільки за зиму на поля вивезено попелу й гною, якою виявилася кінцева врожайність полів. Навесні — як формуються міжряддя цукрових буряків на плантаціях і ремонтується зернозбиральна техніка до жнив.Я ж, сказати б, завжди шукав щось для трепету почуттів, чарівності слова. Як би зладнати пристойну оповідку про гарних, роботящих і оригінальних гречкосіїв. Про діяльність сільських клубів, життя молоді, співочу юнь. Вишукував теми, котрі були б ближчими до глибин людської моралі, викрешували б із сердець читачів іскру, а з очей сльозу. Заглиблювався до людських почутів.

Це був кінець шістдесятих років минулого століття. Пісна пора наполовину голодного, буцімто, впевненого поступу вперед до комунізму, де за рушійну і мотиваційну силу висувалися нудні партійні гасла від яких усіх, як видавалося мені, вже нудило. Одначе, хіба покажеш таке назовні, навіть не скривишся... Жити доводилося в суспільстві з подвійним дном.

Але все одно це був ледве примітний черепашачий рух уперед для містечка, де лише кілька років тому відновився районний центр. З’явилася своя рідна районна газета. І саме тут, я вчорашній сільський школяр, став величатися літературним працівником.І навіть щомісячно отримувати заробітну плату, яку насамперед планував використати на придбання першого в моєму житті пальта замість модної серед школяриків зеленої фуфайки, черевиків – на заміну кирзових чобіт, халяви яких на фабриці зімітували під свинячу шкіру, а насправді це була міцна багатошарова бавовняна тканина, просочена бензоводним розчином синтетичного каучуку. На голові красувалася шапка із шкірки короля.

Я тихенько адаптувався до розміреного ритму древнього єврейського містечка, основну частину якого складали сірого покрою, зліплені одні до одних кособокі будиночки-конури, заведені майже під один дрантивий різнорівневий дах з черепиці, шиферу, листів іржавої бляхи. З єдиною центральною через весь населений пункт головною вулицею, звичайно ж, імені Леніна. Котрою всі ходили туди-сюди, котилися різні авто і, лякаючи перехожих, іноді тарахкотів сільський гужовий транспорт, який залишав по собі свіжі пахучі бібки. І навпроти райкому партії, райвиконкому, і біля кінотеатру, за яким містився загальноміський до неможливого загиджений гальюн.

Місцеві поміж собою на цій вулиці говорили надзвичайно гучно. Сказати б, голосисто, по-хазяйськи. Хто на єврейський манер, хто па-русскі, окремі українською. Усе це разом узяте на ідиші звалося – штетл, себто, – місто. Точніше б висловитись – єврейське містечко Шаргород. Як дехто його називав – древній іудейський «кучук Стамбул». Так 1674 року, захопивши Шаргород, називали його турки: себто, «малий Стамбул». На єврейський манер це звучало – «Істамбул Зута».

За довгу історію життя цього краю, місцева єврейська община не раз у давні часи спізнала ворожі набіги. Навіть було знищувалася до тла. Але знову і знову відроджувалася на пригірку поміж двома річечками – Мурашка і Ковбасна.

Були часи, до прикладу у XVIII столітті, коли ця громада була найбільшою на Поділлі. На час же моєї тут появи єврейська колонія, в центрі якої стояло древнє приміщення синаґоґи, де розмістився у радянську пору сокоморсовий (читай – виноробний) завод, знову відродилася, бо як потверджували багатознайки таких дражливих торгових справ, шаргородські євреї, буцімто, зібрали добру калитку грошей і знову прикупили собі район. Думаю, що це була чиясь хворовита небилиця, але й вона, погодьтесь, цідила воду на млин тутешніх іудеїв. Їм складали похваду…

Я, з діда-прадіда селюк, активно приживався в містечку, пописуючи статейки на різні теми. Бігав на вечірні кіносеанси, куди завжди набивалося багато молоді. Полюбляв у вихідний пройтися багатолюдним вечірнім центром, де важко було й розминутися з людьми на «стометрівці». Всі виходили сюди цілими своїми виводками. Дами одягали свої найкращі наряди. Чоловіки виблискували золотими годинниками на волосатих руках і зубами з жовтого металу у роті. Звідусіль тому доносилося – «ха-ха-ха», «ги-ги-ги». Мій чи не перший тут знайомий містянин, далеко вже не молодий чоловік, колишній фронтовик, учитель місцевої школи Леонід Файнґут, який завжди при боці носив на ремінці через плече старий фотоапарат і частенько забігав вряди-годи до редакції, приносячи різні світлини для газети,майже щовечора виводив на «вигул», як він казав, дружину. Клав їй руку на шию, а вона була значно нижча зростом за його теж невисокого, і так вони шпацирували туди-сюди, від костьолу до райвідділу міліції і назад, розкланюючись, то вліво, то вправо… Всі довкруги знайомі, свої. Кожний новачок був їм на видноті.

–Ізя, ти завтра єдєшь в Вінніцу? – чулося від однієї кампанії до іншої.

–А што мнє там дєлать?

–Ти же купіл такую машину, что пора показать єйо всєй області…

–Падумаєш, какой-то там «Москвич – 401»…

–Так возьми «Пабєду»…

Ставала на ноги районна друкарня. Туди на роботу набиральниками прийшло декілька молодих осіб. З області на підтримку у новоутворений район прислали кількох молодих дівчат лінотипісток. Це юні молодки, що позакінчували поліграфічні училища. Верстка газети тихенько переводилося від ручного політерного набору з комірок — кас, що займали чимало місця в колишньому монастирському підвалі: саме в них містилися дрібненькі букви різних шрифтів і кеглів, на машинний. В одній із келій колишнього святого дому, де, власне, прилаштувалося все поліграфічне виробництво районного видання, поставили два лінотипи, в яких зранку до пізньої ночі у котлах, розплавлялися олов’яно-свинцеві злитки перед тим, як стати рядками у газетних полосах. Тому тут завжди було тепло як на печі, через що дівчата – і влітку, і взимку,бігали в різнокольорових благеньких халатиках. Ніхто, щоправда, ніколи не розказував цим юним метеликам з косичками, що потрапили вони до найбільш шкідливого для жіночого здоров’я виробництва, бо встановлені витяжки явно не забезпечували видалення летючих елементів сплаву свинця та олова, що буквально насичували тісненьке приміщенні. Зате така машина, послушна до набору майстра тексту на клавіатурі, в одну мить виливали цілі рядки у реченнях, котрі з ще гарячого металу поліграфістами через коридор версталися у газетних сторінках. Це, звісно, не те, що видзьобувати по буковці-літері вручну із громіздких поліграфічних кас 32 знаки в рядку, відповідно до оригіналів статей, засланих із редакції…

Такими побачив головних героїв новели з життя майстер комп’ютерної верстки і художник з Мукачева Володимир Варгалюк, прочитавши твір.

Відбувалося все, здається, напередодні нового 1969 року. Коли якось будучи черговим по номеру, приніс я з редакції свіжу коректуру в друкарню, мене враз гукнула дівчина від верстального стола. Поліграфічним шилом, яке було у її руках, ними верстальники видобувають зі сторінок, міняють лінотипні рядки у шпальтах і літери в ручному наборі, дівчина показала мені на вулицю. Я зрозумів: виходь, мовляв, туди, розмова є…

Була це молода, тендітної і стрункої постави дівчина, з свіжою рум’янцевою барвою ніжних щічок, які переходили у природньо яскраві, явно не фарбовані аж, здається, малинові губи, з добрими теплими сивуватими очима. Звали її Рузя, а саме це чітко і однозначно вказувало на те, що походила вона з римо-католицької сім’ї. Яких тут було просто без ліку довкруги райцентру і древнього костьолу, що височів на подільському горбі. Всі довколишні села — Шостаківка, Соснівка, Гибалівка, Слобода Шаргородська, і далі – Козлівка, Мурафа, Плебавнівка заселені саме завзятими, не зрадливими у своїй древній вірі римо-католиками. Не дарма у Шаргороді ще з шістнадцятого століття безперервно несе молитовну вахту величавий костел. Як годинниковий механізм тут століттями працюють усі внутрішні служби. На кожне релігійне свято там збирається тисячі і тисячі вір’ян, котрі польською мовою правлять богослужіння і співають своїх урочистих пісень. І ніякі партійні, каральні органи не можуть відвернути католиків від їхньої споконвічної віри…

Рузя вийшла вслід за мною, у своєму чорному халаті із шилом у руках.

-Ти, можливо, й знаєш це, – сказала вона, – що нинішнього року працівникам установ надано дозвіл збиратися і гуртом зустрічати Новий рік у трудових колективах. Розповідали, що в райкомі партії вже навіть гроші збирають на таке торжество, у районній бібліотеці теж, у райфінвіділі, де працюють мої знайомі. А ти можеш вияснити у редактора чи дозволить він нам усім – газетярям і поліграфістам, зібратися в приміщення редакції. У вас же ж там доволі просторо… У нас тут, як бачиш, вже утворився справжній молодіжний колектив. Гарні хлопці, дівчата …

А це версія образу літературного героя на своєму життєвому перехресті, після ознайомлення з есеєю відомого письменника і художника з села Сліди Могилів-Поділського району Вінницької області Миколи Крижанівського.

Рузя говорила тоненьким, ніжним голосочком. Її милі щічки ще більше зашарілися, пухнасті і примітні губи, здавалося, ось-ось бризнуть свіжою наливною кров’ю… Сивуваті очі аж притягували до себе…

Я ще перед цим прочитав, що дещо дивне ім’я її Рузя чомусь персидського походження і в перекладі на українську зветься – «хліб насущний». Якщо ж висловлюватись зменшувально-ласкально, на кшталт – Рузалія, то це означитиме – щаслива, з удачею…

Якусь мить я розмірковував над тим, що відповісти. Тільки хотівбуло сказати, що завдання від молоді друкарні зрозумів, сьогодні ж виконаю, як у цей час із-за рогу древнього монастиря з’явився сам редактор. Був це сивіючий фронтовик, з простреленою рукою, яка не розгиналася у лікті. Коли він крокував, то його каліцтво було вельми примітним…

Насправді ж у своїх дев’ятнадцять газетярських літ я був ось таким. Це давній знімок фотокора газети Юрія Кірілова, 1969 року.

Був він аж занадто гонористий і завше понад міру слово охочий. Тому й зараз ще здаля гукнув до нас. Мовляв, гайда, Рузю, тисни на його, себто, на мене, нехай старостів уже засилає, скільки можна спориш топтати поза друкарнею. Хоч насправді цієї миті довкруги розгромленого і перетвореного на пустку монастиря, де містилися радянські установи, друкарня, зокрема, лежав уже не перший тиждень мерзлий сніг. До того ж, якщо чесно, я насправді вперше лишень розмовляв тет-а-тет з верстальницею. Дівчина знічев’я геть знітилася, я й теж не знав що відповісти. А коли редактор підійшов ближче, Рузя тут же те, що перед цим казала мені, у вигляді прохання, виклала свою чолобитну перед керівником газети.

Вислухавши її, редактор загадково усміхнувся і сказав:

–Усе з’ясую на засіданні бюро райкому партії сьогодні ж, — була його відповідь, — А збиратися в редакції на сабантуй не дозволю до тих пір, поки не пообіцяєте, що йому, — показавши виразно у мій бік, — знайдете файну дівчину. Він уже рік бобилем поза редакцією і містом бродить. Пора його прив’язувати до якогось конкретного берега…

–Знайдемо, обов’язково знайдемо, — весело загомоніла, защебетала ощасливлена Рузя. – Є у нас для нього дуже лепська дівчина… Моя найкраща подруга. Вона якраз приїде на Новий рік…

-А де ж вона знаходиться? – враз справився редактор.

-Далеко. Навчається, аж у Хусті…

-У Хусті? – перепитав він. – А це ж на кого?

-На швею-мотористку…

Редактор розвернувся на пів оберту до мене і виразно, аби того не помітила Рузя, багатомовно прискуливши лише одне око, скривив як після узвару полину частину свого обличчя, котру міг бачити лише я…

Ще за день чи два, коли я знову з’явився у друкарні, Рузя вийшла навздогін мені на вулицю і вийняла з кишені любительський знімок, із поміткою «Хуст». Це було фото її подруги. Я бережно поклав його до кишені. Дівчина при цьому додала:

-Я давно вже висилаю всі номери нашої газети Нінці. Так що вона частенько почитує твої статті. Писала, що їй дуже подобається твій творчий стиль…

Ці слова, звичайно ж, неабияк полоскотали мені душу.

Тільки прийшовши в редакцію з друкарні, я сів до робочого столу, поклав туди світлину і напіввідкривши шухляду нарешті розгледів того, начебто, з ким доведеться святкувати Новий рік. Це була дівчина справді винятково яскравої, привабноїзовнішності. Золотоволоса, злегка, нібито, й курноса. З м’якими, примітними рисами обличчя, шкіра в неї була підкреслено білява. чиста і ніжна. Усміхнені засинені очі. В статурі легко вгадується виразна талія і примітні стрункі ноги. Справді, як артистка з рекламної картинки. У мене майнула думка: тут є, либонь, усе те, що я розшукую…

31-го грудня увечері, я додатково поголившись, понад усі норми облився одеколоном «Шипр», і по скрипучому сніжку подався під монастирські стіни, щоб через палісадник, мимо телефонної станції, яка теж частково окупувала колишню святу обитель, потрапити до друкарні, де збиралася молодь на вечорниці. Звідти ми всі разом мали прямувати через центр містечка в редакцію. І тут під вікнами колишніх келій я обличчям в обличчя зіштовхнувся із Рузею та Ніною. Мені наче хто забив повітря в грудях від одного вигляду дівчина, шо стала переді мною. Я так знітився, що аж, буцімто,втратив дар мови. Ніна зиркнула на мене і щиро розсміялася з мого явного публічного розпачу. Попри всі чарівливі принади, мала вонаще й м’який, аж бархатистий, іноді з надламом голос. Прегарно білозубо, від усієї душі щиро сміялася. Дотепно відповідала на жарти. Це справді була дівчина казка…

Лампи накалювання душі у мені замало не лускали від хвилювання. В горлі наразі пересохло. Я за кожним словом ліз до найглибшої кишені. Рузя підійшла до мене ззаду і, непомітно для подруги буцнувши під бік, стиха прошепотіла:

-А ну, візьми її під руку. Вона ж, бачиш, чекає… Будь сміливішим…

Я зрозумів, що на таке ніяк не відважуся. Та ще й у центрі Шаргорода. Я виріс одинаком, і так мені було добре та зручно. А тут при всіх взяти найкращу дівчину, на яку, звісно ж, усі будуть витріщати свої баньки, під руку – нізащо. Мене цього разу порятувало те, що якоїсь миті широко відчинилися двері друкарні і звідти назустріч нам висипав цілий гурт молоді. Усі нас весело вітали. Уже був час вирушати через райцентр, «стометрівкою» крокувати з валізами харчів і «Шампанського», до редакції. Час підтискав: наближався Новий рік…

До дванадцятої години залишалося зовсім мало часу. Всі у редакції розселилися за накритими столами. Не було лише редактора. А ось і він з дружиною. Зайшов до головної кімнати, і зирк, зирк по людях, а нас у гурті за столом зібралося осіб із двадцять п’ять, напевне. Я зрозумів – дошукується мене. І враз каже:

–А хто тут у нас із Хуста?

–Я, — здивована підвелася з-за столу Ніна. Ладна, показна, якась винятково гарна у цьому гурті людей.Показала свою доволі ладну фігуру. Злегка зашарівшись при цьому, і це ще більшого надало їй шарму, вишуканості на фоні голубої кофтини, такої ж синявості, як її примітні очі.

-А де ж він? – Повернувся до мене вдавано сердитий редактор. Я тим часом сидів в оточені хлопців-поліграфістів на протилежному кінці столу. – Ти чого туди сховався? – продовжив редактор. — Пише їй листи щодня по Закарпаттю, запрошує на новорічне свято, а дівчина приїхала, він – у кущі як школярик. Це що мені женитися треба…

Застілля вибухнуло веселим, не злобливим посміхом.

Першою знайшлася у цій ситуації Ніна. Вона тут же відреагувала:

-Ні, ні, Сашко не писав мені листів, не запрошував сюди. Ми з ним тільки нещодавно сьогодні познайомились. А покликала мене Рузя, — пояснила вона ситуацію. Довгі помахи вій привертали увагу до веселих бісиків у її очах…

Редактор не слухав її зауваги, знову звернувся до мене:

-А-ну, друже, бігом сідай до нашої гості… Розваж її, звесели. Прояви нашу гостинність і повагу. Хуст, знаєш, велике місто, колись навіть столицею було, тому людей звідтіля шанувати треба…

Усі бурхливо зааплодували, і я, червоний, мабуть, як рак, став розміщатися поміж Рузею і Ніною. На весь вечір…

Далеко за опівніч пішов я проводжати дівчат додому. Рузя мешкала зовсім поруч із центром Шаргорода, одразу за Мурафським містком, в одній із перших хат прилеглого села Гибалівка. Ми з Ніною залишилися удвох новорічної ночі і неквапом подалися на пошуки її домівки. Йти було просто таки далеко. Спершу належало видряпатись на пристойну подільську гору так званим Мурафським шляхом. А звідти прямувати у самий кінець села, що притулилося до райцентру.

На горі, уже фактично в полі, праворуч розкинувся аеродром, на якому я вже встиг побувати. З ледве примітним у засніжених кучугурах будиночком, де, знаю, стояла рація для зв’язку з пілотами, а також Вінницьким аеропортом. Там же містився і маленький, на п’ять чи шість крісел зал для пасажирів. Звідси можна було відлетіти на «кукурудзнику» в певні дні тижня до обласного центру, Могилева-Подільського, Мурованих-Курилівців. А навпроти примітивного аеропорту, через дорогу, за невеличким полем густо ряснів рядочок хат, які вибігли аж у чисте поле. В одній із них, фактично на окраїні села, і мешкала Ніна з батьками.

Так що нарешті встигли ми наговоритись. Уже й, либонь, мене прорвало і на дотепи й жарти. Проте, усе ніяк не міг пересилити чогось у собі внутрішнього, моторошного страху наблизитись до чарівної дівчини. Такою заворожливо вродливою мені вона видавалася. Немовби, неприступна фортеця.

Коли підійшли до їхнього обійстя, дівчина враз каже:

–Давай не будемо підходити до наших воріт, бо мамка моя не спить, вона завжди чекає на мене, поки я не повернуся. Отож, побачить нас, вийде, буде гукати. Йдемо через дорогу під стріху стодоли сусідів, там навіть гарна тесана лавка є. Можна присісти, якщо вже ноги з дороги зболіли…

-Тим більше, ти ж, я бачу, не куриш, — зробила висновок Ніна, — так що клуні не підпалимо…

Мище трішки погомоніли з хустівською гостею під «шопою», як вона називала місце під стріхою сусідської стодоли, котра красувалася через дорогу від помешкання її рідні, і розійшлися. Я щодуху нісся до свого помешкання, зігріваючись на ходу, і вельми картав себе за те, що й на метр не наблизився до дівчини. А яка ж вона звабна та поманлива! Як ружа червена… Треба було все-таки відважитись, хоч би до руки доторкнутись. У неї ж шкіра як шовк… Мабуть… Справжня магія ніжності і краси, а не Нінка.Але це було, на жаль, вище моїх юнацьких зусиль…

Це світлина кінця дев’ятнадцятого століття, але ж яка промовиста вона. Зверніть увагу, ліворуч. начебто, внизу, квадратна і біла споруда. Це, друзі, єврейська синагога. Нібито у центрі, на пригірку, кілька споруд готичного стилю — то православний монастир. Там свого часу навчалися Великі Українці — Степан Руданський, Михайло Коцюбинський, Микола Леонтович. А праворуч — свята обитель римо-католиків — костьол Святого Флоріана. Три кити людської віри, які дають змогу багато віків жити людям у любові і злагоді.

Перші січневі дні були схожі для мене на суцільний рожевий туман. Із Ніною ми зустрічалися щовечора. Оскільки стояли тріскучі морози, а йти від аеродрому у центр було їй явно далекувато, вона попросила, аби я приходив на певну годину під сусідську стодолу. І очікував на неї там. Я мчав туди на всіх парах, добре розігріваючись, щоб не одразу замерзнути на побаченні. Але завжди крокував явно зашвидко і тому мені повсякчас не вдавалося потрапити на вичовгану лавку під «шопою» вчасно, у визначену пору, я, не інакше сказати, прибігав кожного разу на добрий десяток хвилин раніше, а дівчина щоразу з’являлася із запізненням. До її появи мене вже дрібно била пропасниця: чи то від нетерплячки, а чи, можливо, від нещадного жалючого морозу. Щоправда, я з усіх сил намагався кріпитись і вдавано показував, що холод мені, мовляв, ні по чому…

Ніна приходила у маминому кожусі, у битих хазяйських валянках, я ж був у демісезонному тоненькому пальтечку, яке восени вперше справив собі із зарплати. Там навіть коміра путнього не було, за яким можна було б сховати бодай вуха від шквального вітру. Стримів лише пиндик під шию, який, звісно ж, зовсім не захищав від морозу. Зігрівав по-справжньому лише теплий шарф, у який я закутував шию.

До кожної чергової зустрічі з дівчиною я надзвичайно ретельно готувався. Обов’язковов день бодай на годинку-півтори заскакував до бібліотеки, щоб знайти щось надзвичайно цікаве, прочитати, виписати, розповісти потім на побаченні про це. Мені чомусь постійно хотілося чимсь здивувати нову знайому. І, думаю, що цього я подеколи досягав. Бо спершу Нінка, начебто, байдуже ставилася до всього надзвичайного зі світу цікавого, а тут вона вже попросила принести їй щось повабне почитати…

Ми сиділи під стодолою, солом’яна стріха котрої аж, буцімто, нависала над нами. Тому під покрівлею було затишно від колючого вітру зі снігом, в непогоду тут, мабуть, можна було сховатися і від дощу. Ніна сховала руки в рукави кожуха, їй, либонь, було тепло, укутана теплою оренбурзькою хустиною, вона сиділа зовсім поруч. Нас, напевне, не було видно з дороги, бо звідти намело кучугури снігу, які ніхто не розчищав, бо «шопа» належала їхній одинокій сусідці, як розповіла Нінка. Усе минуле літо ця жіночка дуже кепсько почувалася і Нінина мати їй часто носили порятункові мікстури. А напередодні зими й зовсім померла бідолашна. Так що клуня, як і вся хата тепер пустували, були, буцімто, нічийними…

Розповідаючи чергову журнальну оказію, я, знічев’я підводив очі вгору, заглядав під трухляві снопи стодоли, які колись дуже давно вмілі майстри кріпили до бантин, що ледве виднілися в темені ночі. Враз на горищі клуні, начебто, щось зашаруділо й гепнуло. Нінка здригнулася, зірвалася на ноги. Слідом за цим звідтіля ж, згори, почулося котяче н’явчання.

Ми одночасно весело розсміявся:

-На горищі, напевне, котяче весілля, — сказав я сміючись. – Це означає, що, не зважаючи на нинішні заморозки, ранньою буде цьогорічна весна. Наші хвостаті друзі, до речі, як ніхто інший з свійських і диких тварин вгадують погоду. Навіть краще всяких бабаків…

-Підемо звідси, — вперше взяла мене під лікоть Ніна. – Я більше не хочу зустрічатися під цією стодолою… Чомусь мені тут моторошно робиться. Можливо, це померла злиться, що ми сидимо під її «шопою». От завтра вихідний, пропоную о першій годині дня зустрітися у Рузі дома, ми разом із нею приготуємо смачний обід, посидимо разом, бо я вже декілька днів дома, а з подругою після нового року так і не бачилася. А мені ж уже незабаром від’їздити на навчання…

У тому, як Ніна мислила, як і про що говорила… з усього цього вона видавалася мені не такою, як усі. Або ж я просто вже невидимо заступав до запаморочливого калинового туману святих і прекрасних чеснот. Вони щодалі дужче зусібіч обіймали мене…

Звичайно ж, усе приготовлене дівчатами на обід було надзвичайно смачним. Вони і справді продемонстрували, що з підготовкою апетитних страв у них все на висоті. Навіть трішки потанцювали у Рузіній кімнаті під пісні Майї Кристалінської. Але виявилося, що на сімнадцяту годину Ніна вже має бути дома, робити укол матері, яку вона постійно називала «мамкою». І ми завчасно вийшли утрьох з межі Шаргорода і Гибалівки Мурафським трактом у бік аеродрому. Коли піднялися на гору, тільки злегка сутеніло. Враз від одного з нових і великих приватних будинків, який ми нещодавно поминули, хтось молодичим голосом загукав до дівчат, величаючи їх по іменах. Ніна і Рузя тут же голосно розсміялися. Котрась із дівчат потішно сказала:

-А варта не спить…

Рузя пояснила мені:

-Це Нінина старша сестра. Вони із чоловіком нещодавно спорудили цей доладний будинок. Мають двійко дітей. Дуже славна сім’я… І Стася просто чудо. Зараз побачиш і зрозумієш…

Ще за хвилинку, вона додала:

- Ти не хвилюйся, бо вона тебе дуже шанує і підтримує…

-Мене? – здивувався я щиро. – А звідкіля ж вона мене знаю?

-Не поспішай, все дізнаєшся, — по-змовницьки стиха відповіла Рузя. Далі дівчина вже не могла нічого сказати, позаяк нас наздогнала примітної доладної статури, років під тридцять молода жіночка. Чимсь дуже подібна до молодшої сестри – така ж чистолиця, з різьбленим фігурним станом. Всі троє гибалівчанок аж просто защебетали. Прибула раз-по-раз виразно зиркала і зиркала на мене. Я ловив її погляд то справа, то зліва. Вона все поривалася нас усіх завернути назад, запросити до себе на вечерю. Розхвалювала свої вишукані страви…

-Негоже, — казала, — пробігтися, як чужі, попід ворітьми і не вступитися до нашої хати, наче неродимі…

Ніна у відповідь весело казала їй:

-Що ж, сходи, зроби мамці укол замість мене, а ми у тебе на кухні похазяюємо…

-Завжди укол робила медсестра, — враз сказала її сестра, — що живе поруч, а нині треба, щоб аж із Шаргорода Нінкаприбігла… Це ж точно, щоб ти із Сашком не зустрілася…

Я замало не підстрибнув на місці. Ніна, немовби, норовиста кобилка, крутнулася на місці і обочиною, провалюючись у сніг жваво, аж надто борзо пішла уперед, у напрямку свого дому. Я кинувся навздогін їй. Узяв за лікоть. Дівчина зупинилася.

-Знаєш, — сказала Ніна, — краще буде, якщо сьогодні ти не проводжатимеш. Мені дійснотреба на п’яту годину вечора бути дома. Інакше буде такий бісів тарарам. Бачиш, до наміченого часу залишилося хвилин п’ятнадцять – не більше. Якраз стільки, щоб мені дійти до нашої хати. А потім мамка погано себе почуває, може мене не випустити на вулицю. Ти краще зоставайся з дівчатами, проведеш додому Рузю, тільки прошу тебе, не слухай всього того, що, мабуть, наговорить тобі зараз Стася. Завтра я тебе як звично чекаю біля мого дому, бо вже післязавтра я їхатиму на поїзд до Жмеринки… Мені потрібно повертатися до Хусту…

Сказавши це, заледве схвильованим з ледве примітною тріщинкою у голосі, синьоока на фоні засніженого поля Ніна приворожливо окинула мене теплим, ласкавим поглядом,осяйно усміхнулася і рушила уперед не оглядаючись. Я розвернувся і пішов до Рузі і Анастасії, що очікували на мене. Звісно ж, я не смів ослухатись свою приятельку.

Спершу ми розмовляли утрьох. Власне, поперемінно Стася і Рузя. Я лише слухав і мені від почутого ставало все більше і більше не по собі. Я мимоволі, і сам того не помічаючи, розстебнув пальто, хоча окрім дошкульного морозу на вулиці підіймалася ще й хурделиця: мені від почутого ставало парко. Мабуть, насамперед на душі. Не вистачало повітря для повногрудого дихання, хоч його було стільки – бери та на хліб намазуй... Уважна і безапеляційна Рузя, здається, двічі чи тричі аж гримнула на мене, аби я застібнувся, бо застуджуся. Стася, міцна у руках, як мені видалося, вміло заправила мені шарфа на шиї і на всі ґудзики рішуче застебнула пальто. Хвилюватися насправді, виявилося, було чого.

Ніна і Стася народилися і виросли в гарній і відомій родині ревних римо-католиків. Батько й мати їхні були знаними вірянами місцевого костьолу святого Флоріана. Дядько Гнат, їхній батько, завжди попереду всіх ніс головну хоругву костьольної громади під час ходьби довкола Святого Дому і був замало не правою рукою самого пана Ойче – себто, ксьондза. І коли вони із матір’ю дізналися, що їхня молодша дочка Нінка познайомилася і навіть щовечора почала зустрічатися з парубчаком, який працює в районній газеті, пише різноманітні, подеколи й хуліганські статті, тут же зажадали прикоротити з ним будь-які стосунки. Виявилося, що їй дозвіл вийти до мене увечері на нетривале побачення доводилося буквально вимолювати у батьків. Можливо, й на колінах. За умовою рідних, вона повинна була завести мене під стріху сусідської клуні і зустрічатися зі мною лише так, щоб ніхто із сусідів не примітив тих таємних здибанок. Ось чому дівчина просила чекати мене її під «шопою» поки вона не прийде, не з’являтися біля воріт їхнього обійстя…

Стася розповідала, що якось у розмові їхніх батьків зайшло мова про те, що цей писар із газети попри все може бути ще й комсомольцем.

Я щиро й від душі розсміявся і заявив їй:

-Мене нещодавно обрали членом бюро райкому комсомолу… Я, мабуть, тепер великий грішник у вашій родині, якому вже точно не має прощення…

Старша сестра Ніни, як було її послухати, виглядала вельми сучасною людиною. Вона сприймала і віру батьків, і умови суспільного життя, коли при владі знаходяться товариші комуністи, з однаковими панібратськими настроями. Вони, буцімто, поспіль із чоловіком, простим водієм, всяко проводили просвітницьку роботу в родинному гнізді дружини, але катма. Особливо ж тепер, коли на вакації приїхала Нінка і зненацька в родинному домі спалахнула пожежа з того, що батьки вирішили ні за яку ціну не допустити зближення молодшої дочки з іновірцем, чи людиною-атеїстом, а ще точніше б сказати – безбожником із гострим пером у руках. Ніні, як не важко було зрозуміти, готували жениха із середовища тих, хто є ревним віруючим костьолу Святого Флоріана. Мені ж тоді було не повних дев’ятнадцять хлопчачих літ, і тому про будь-яке одруження я ще ні разу й не думав. А тут, виявляється, ось які розгорнулися баталії… Сказати б, по за моєю спиною…

-Ти не знаєш, Сашку, скільки я вже сліз вилили через тебе перед мамкою, — враз заявила Стася, дивлячись на мене Ніними синіми очима. – І ніякого зрушення. Батьки твердо стоять на своєму: ти, мовляв, їй зовсім не підходиш… Я кажу, нашій мамці: він, гарантую вам, як і мій чоловік замість «Добрий день!» буде вам справно казати «Нєх бендзє похвальоний Єзус Христос!», це хіба вас не влаштує? «Ні» — впевнено і вороже каже мамка. — «Нам треба, щоб це була людина нашої живої віри… Хіба ж ми багато вимагаємо?»

Нінина вірна подружка Рузя весело зблиснула своїми, не менш чарівними очицями як і подруги сестриці мають, тут же справилася у мене:

-А ти хоч би знаєш, як польською потрібно відповідати на католицьке привітання?

-Та, звісно, що ні, звідкіля ж? Я до цього з католиками зблизька не знався, — відповідаю розчаровано, позаяк ніколи над подібним і не задумувався.

-Вчися, — проголосила Стася і аж проспівала: «На вєкі вєкуамі!»

Із Рузею Мурафським шляхом того вечора до кордону Гибалівки і Шаргорода, де вона мешкала, ми спускалися замало не до опівночі. Бо попри всі негаразди було ще й слизько. Раз-по-раз нас засліплювали зустрічні авто. Якихось два кілометри – не більше, а хоч рачки повзи.Дівчина спершу стверджувала, що навіть було пошкодувала за свій крок щодо знайомства мене зі своєю подругою. Особливо після того, як дізналася про страшний рейвах, котрий учинився у сім’ї Ніни через мене. Але уловивши настрої старшої сестри Ніни, тепер і Рузя, як і Анастасія, стоїть на тому, що все це пересуди фанатиків на яких не потрібно й звертати особливої уваги. Людське життя, мовляв, мудріше за всі вірування і фанаберії батьків, їх же ж, звичайно, треба шанувати, прислухатись до їх порад і повчань, а ось свою долю влаштовувати за почуттями власної душі і серця, з поправкою на сьогодення. Тут вона постійно переконувала мене в тому, що Нінка в захоплені від свого нового кавалера, себто, від мене, і нам самим із нею потрібно все з’ясувати удвох – віч-на-віч.

Я ще візьми та скажи примовку про запрошення у гості, як це зробила Стася, наздогнавши нас на Мурафському шляху. Мовляв, «просили по дорозі, щоб не були на порозі», як Нінина подруга ледве не образилась. –Та як ти таке міг подумати про Стасю, — казала замало не крізь сльози. — Ти б знав, як вона гризеться з батьками за право Ніни зустрічатися з тобою…

Довелося вибачатися.

Мені ж було всього лише неповних дев’ятнадцять парубоцьких років і про ніяке женихання я ще й не задумувався, а тут усе так зненацька повернулося. Мене фактично ставили до стінки, аби комусь я, напевне, присягався, давав якісь обіцянки, особливо щодо того, якому Богу мені молитися і сповідатися. Хоча до цього я виріс, мабуть-таки, напів атеїстом. Бога, його кар боявся, але й добру частину віровчення, яке виголошували хитромудрі попи брав під сумнів. Ради цікавості, траплялося, заходив до костьолу Святого Флоріана, що з 1595 року працює в Шаргороді. Відвідував православні церкви, котрі подекуди функціонували в селах району. Але не цим я жив, не це мене турбувало.

Наступного дня увечері, підіймаючись знову в бік аеродрому на побачення, я так і не знав, не прийшов до остаточної думки, що мені сказати Ніні у відповідь на те, що учора почув, дізнався – з ким я і куди прямуватиму далі в своїй вірі і переконаннях. Я просто і сам добряче заплутавсяу тому, кому вірю і кому служу. Бо ж і комунізм, розумів, — це фанатична утопія. І віра в Бога не далеко від цього втекла. Хотілося почути, а що скаже сама Ніна про все…

Того вечора я вперше побіля крайньої сільської клуні Гибалівки з’явився, що називається, хвилина в хвилину. Нінка традиційно запізнювалася. Вже й десять хвилин поминуло, і п’ятнадцять, а її все не було. Я до болю в очах вдивлявся в бік їхнього обійстя. Подеколи з-за хмар виглядав циганкуватий місяць і не так було видно це, як просто вгадувалося, що їхня хвіртка наглухо замкнена. В хаті світилося два вікна. Вже й пів години поминуло від рубіжного строку, дівчина все не з’являвся. Ніякого резону нагадувати про себе я не бачив: значить її просто не пустили на зустріч під сусідською «шопою». Вирішили, напевне, що з безбожником їхній дочці холодного вечора на глухій окраїні села немає що робити. Я ще потупцювався з десяток-другий хвилин на собачому холоді і теж вирушив геть.

Десь під обід мені зателефонувала Рузя. Весела й усміхнена, вона одразу поцікавилася, чи не замерзли ми під аеродромом попереднього вечора. Але наштовхнувшись на мої пісні слова «Ніна вчора не прийшла», аж начебто обм’якла на тому кінці проводу, знітилася на це і зробила невеличку паузу. Пояснила:

-Будь ласка, навіть не кажи, що вона не прийшла, її просто мамка не пустила. Думаю, що ти тепер, після спілкування із Стасею, розумієш у цьому різницю. Гаразд, — продовжила Рузя, — я за поперднім завданням Нінки сьогодні вранці сходила на автовокзал. Купила три квитки до Жмеринки — нам удвох із Ніною, і тобі. Автобус відправляється о 17.45. Ти ж, будь добрий, не запізнися. У неї ввечері поїзд на Хуст… Проведемо…

(Далі буде).

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Джерело статті: “https://horobetsolexandr.patrioty.org.ua/blogs/dovhi-vukha-staroi-stodoly-360995.html”