"Танюш, ну я ж не збираюся помирати, за Україну треба жити!"
"Мій Юра загинув. 12 серпня у бою під Ямполем Краматорського району Донецької області він зазнав поранень, несумісних із життям".
Я прочитала ці страшні слова на сторінці Тані Коляди й завмерла посеред натовпу – зайшла на пошту по посилку і вирішила проглянути ФБ, поки чекала своєї черги. Вже і черга підійшла, мене штовхали в спину, хтось сварився "Ви йдете, чи ні?", а я все дивилась на фото майже не знайомого мені чоловіка.
Юра, Юрій Антонов, служив у ЗСУ бойовим медиком і загинув під час евакуації поранених з "нуля". Дуже щира, талановита людина, справжній патріот. Він мав невеличкий власний бізнес з продажу українських сирів, тобто належав до того активного класу українців, на яких сьогодні й тримається держава. Коли почалась війна, вивісив на сторінці допис: "До перемоги сир не продаю. Навчаю українців рятувати життя". Спочатку волонтерив, навчав військових і цивільних тактичної медицини, а у травні цього року добровільно мобілізувався до лав ЗСУ.
Ми з Юрою бачились лише мигцем, коли одного разу він привозив мені свої смачнющі сири. Бадьорий, усміхнений, стрімкий… А от з Танею були знайомі давно, але заочно. Якось побачила у подруги пост про дівчину, яка виготовляє чудові прикраси. Зайшла на сторінку – і очі розбіглись від краси. Відтоді іноді щось купувала собі та на подарунки друзям.
Окрім розглядання прикрас, я дуже любила читати її коротенькі, дуже зворушливі, "домашні замальовки" про донечку Злату, чоловіка, кота та собаку Панду. Думаю, і не я одна, бо в дописах Тані розповідалось не тільки про побут, а й про неймовірне кохання, знаєте, про те саме, яке багато хто з нас зустрічав лише в товстих класичних романах.
Познайомились вони, хто б міг повірити, на сайті знайомств. Як розповідає Таня, обоє вже збирались видалити свої акаунти і вирішили ще раз глянути, що там:
"Я за щось зачепилась і подумала, що мені прикольний цей чоловік. Жоден з нас тоді не вірив у щасливі сімʼї, не бачив їхніх прикладів і не прагнув серйозних стосунків. Але Юра вже через тиждень чи два освідчився в коханні, а я лише через місяць зрозуміла, що це зовсім відрізняється від того, що я планувала, ідучи на сайт знайомств. Потім ми зрозуміли, що можемо будувати стосунки значно кращі, ніж ті, що бачили в житті, і що у нас це виходить, бо ми пара, партнери, ми разом. Ми були та сама мрія, яка збувалася, поки його не вбила русня".
А от одружитися першою запропонувала Таня, через три роки після знайомства, у 2020 році. Як вона розповідала в одному зі своїх постів, "усвідомивши, що люблю цього прекрасного чоловіка все дужче і хочу це якось зафіксувати перед світом, запропонувала йому одружитися. Телефоном, бо якщо мені припікає, то вже припікає. І він зненацька не сказав "як ти можеш робити перший крок, жінко, знай свою чергу", а погодився і за годину вже був у нас з трьома шоколадними шейками з макдональдса. Отак-от став на коліно, простягнув мені шейк і каже: "Будь моєю дружиною, кохана!" Я регочу як кінь, навколо стрибає радісна Златка з криками "ура, я досі ніколи не була на весіллі моєї мами!", кіт дивиться на нас, як на щасливих придурків".
До речі, зі Златою, донечкою Тані, Юра теж зумів з першого дня знайомства встановити дуже теплі взаємини. І хоча не був дівчинці рідним татом, але став насправді рідним по духу. Він навчив її їздити на велосипеді, стріляти в тирі, водив до лікарів, грав у ігри, майстрував з нею, вони постійно разом придумували якісь сюрпризи для Тані.
Кажуть, людина щаслива, коли з радістю йде на роботу і з радістю ж повертається додому. Якби хтось завітав до подружжя в той час, коли Юра повертається додому, то міг би зрозуміти, що саме тут і живе щастя.
"Як тільки він вставляв ключ у двері, одразу включалася Панда і з шаленим гавкотом бігла зустрічати коханого таточка, – писала Таня. – В цей час зі своєї кімнати вибігала Златка, хапала Панду, закидала її до кімнати і закривала там, аби першій повиснути на татові. Юра реготав, обіймав Златку, я тим часом стояла у дверях нашої кімнати і з посмішкою дивилася на увесь цей бедлам. Потім Златка випускала Панду, та, крутячи хвостом і усім своїм щасливим тілом, стрибала, Юра присідав до неї, вона ставила лапки йому на плечі і ретельно вилизувала обличчя.
Потім я таки не витримувала, протискалася до свого чоловіка, і ми отак ще хвилин п’ять стояли, цілуючись і обіймаючись, не даючи йому роздягнутися. Тільки коли я за щось сердилася, ці самі дії відбувалися без мене, я сиділа надута у себе на балконі, в майстерні, і чекала, що він підійде ззаду, поцілує мене за вушком і скаже: "Привіт, кохана, я скучив".
Психологи кажуть, що майже у всіх пар десь через рік-два виникає криза. А якщо не криза, то стосунки стають більш рівними, спокійними, звичними. Але тут доля, мабуть, дуже поспішала відсипати всього і сповна.
У кінці 2022 року Таня написала: "Той випадок, коли ви одружені два роки, а здається, що разом зі студентських років. Коли чоловік – він же друг, він же захисник, він же вчитель, він же коханець, він же лицар, він же любов, він же помічник, опора, плече, подушка, світло, радість". І далі: "Щаслива бути твоєю дружиною. Класно ми придумали одружитися, хоч і не планували, не збиралися, бо "нащо змінювати те, що і так непогано працює". Класно, що ми є. Хай отак – ще довго-довго".
А потім настав серпень 2023 року.
"Того дня, коли я дізналася про смерть Юри, – розповідає Таня, – ще до того страшного моменту, під ранок, він мені наснився. Грала музика, він мовчки підійшов до мене, простягнув руку. Я була на підборах, яких у житті не ношу, а він був значно вищий за мене, тримав мене так легко і красиво вів у танці, увесь час легко й ніжно посміхаючись.
Тоді я прокинулася, щоб побачити, чи немає від нього звістки, саме в той час він мав вийти на зв’язок після бойового виїзду. Звістки не було, і я увесь день намагалася щось дізнатися в частині, але мені казали про те, що "та не хвилюйтеся, все в порядку, то там зв’язку немає". На той час Юра був мертвий вже три дні. Аж десь о 5 вечора я почула:
- Тетяно Григорівно, це майор Мазур.
І я видихнула:
- Мій чоловік загинув".
…Таню я побачила за столиком у невеличкому вуличному кафе, де ми домовились зустрітись. Чорні окуляри, чорний комбінезон та чорна ж футболка. І тільки яскраво-руде волосся нагадувало про ту жінку, яку я звикла бачити на світлинах у фейсбуці.
- Ти можеш спокійно зняти свої окуляри, ми всі зараз маємо вигляд не дуже, – запропонувала я.
- Я не заплакана, я просто до них уже звикла, практично живу в них. Вони, наче стали частиною мене, хоча раніше ніколи в житті не носила чорних окулярів. Зазвичай були оранжеві, зелені або якісь світленькі. Бачиш, знайшла у доньки чорний комбез, Юрину футболку обрізала і весь час у цьому ходжу.
- Розкажи про Юру так, ніби я про нього нічого не знаю. Який він?
- Який мій чоловік? Передовсім глибоко порядний. Ми були 6,5 років разом, і, звичайно, це мої не перші стосунки, і не перший шлюб, я бачила різне. Він завжди дивовижно хотів допомагати людям. У мене ніколи не було стільки доброти. А він… Його бізнес називався кооперація сироварів "Cheesmania". Він почався, власне, з того, коли він побачив, що люди не вміють продавати свою продукцію, не вміють виставляти правильну ціну. Тому він боровся з ресторанами за реальну ціну, співпрацював з фермерами, щоб ті постачали продукцію хорошої якості. Він завжди мріяв про якісь дуже людяні речі. Мене це весь час так вражало.
- Як продавець сирів став медиком? У нього раніше була медична освіта?
- Нічого спільного з медициною взагалі. Ще у 90-ті закінчив Автодорожній інститут, отримав менеджерську спеціальність.
- Звідки ж у нього медичні знання?
- Юра завжди вчився. У квітні 2022 року мою подругу хтось запросив на курси інструкторів з такмеду, сказали, що такі спеціалісти дуже потрібні. Я й запропонувала Юрі, який тоді сидів на блокпосту і шукав більш корисну роботу. Ідея йому сподобалась, він пішов навчатись і став потім дуже крутим інструктором. Згодом, у серпні минулого року, навіть отримав диплом медбрата. Памʼятаю, він тоді два місяці сидів за книжками, вчився, штудіював анатомію, і казав, що розуміє, як цього мало.
Після отримання диплома весь рік до своєї мобілізації постійно вчився сам і вчив інших – військових і цивільних.
- Слухай, а чому він одразу залишив улюблену роботу? Чимало чоловіків заявили, що триматимуть "економічний фронт" і допомагали донатами.
- Він не міг інакше. Юра завжди був схильний розвиватися й аналізувати свою поведінку і змінювати її, якщо вважає її неправильною. Тому ще з 2014 року почав готуватися до війни і мобілізації. Як він розповідав про ті часи, а познайомились ми на початку 2017, що був досить "кругленький", і зрозумів, що якщо його мобілізують, то він не буде здатним ні бігати, ні бронік носити. Відтоді ж став займатися бігом, щодня пробігав щонайменше 5 кілометрів, а якщо була можливість, то і до 15.
- А який він на війні був? Теж такий прискіпливий?
- Зараз я тобі покажу, що написав його побратим: "Юра не любив напівмір, і якщо щось робив, то на совість. Коли почалась підготовка до поїздки на Донбас, то він за тиждень встиг "прогнати" всіх по такмеду, видно було, що він горить цією темою і повністю віддається справі. На жаль, потім ми опинились в різних взводах, але періодично спілкувались. Весь свій час він приділяв перевіркам аптечок, їхній доукомплектації більш якісними складовими".
А це написала його начмед: "Я працювала з багатьма людьми, але таких, як Юрко, не зустрічала. Він все робив вчасно і якісно, без нагадувань, завжди за всіх хвилювався, був надзвичайно уважним, турботливим до кожного з хлопців та дуже розумним у медичних питаннях, завжди тримав слово".
- Здавалося б, він зовсім мирна людина. Мабуть, було дуже важко звикати до фронтового побуту?
- Юру дуже обурювало, коли говорили, що хтось не призначений для війни. Це було його внутрішнім мемом, коли він казав, що "Тань, як можна казати такі фрази, якщо тут поруч зі мною пацани – горобчики зовсім?"
Він пішов саме в ту частину, яка раніше була у нього на навчанні з такмеду, і він знав, що хлопці там недостатньо підготовлені. Він тоді мені казав: "Я хочу, щоб вони знали, що я за їхньою спиною, що я максимально їм буду допомагати і що у мене все є, щоб їх врятувати".
- Щоб усі вижили…
- Так, він мені казав "Танюш, ну я ж не збираюся помирати, за Україну треба жити". Знаєш, мені пишуть його колеги з різних періодів життя, але особливо з військових, що це була людина, яка була небайдужа.
- Таких людей завжди мало.
- Ми всі живемо своє єдине життя і вільні жити так, як хочемо. Але іноді життя нас ставить у такі ситуації, коли ми маємо десь ставитися з пошаною до чужих життів. І мені це зараз дуже очевидно, коли я приходжу до Стіни пам’яті, сідаю на бордюрі, напроти Юриної фотографії, а там ходять люди, які голосно сміючись, говорять нерідко російською мовою, підлітки слухають голосну попсову музику. І навіть в цьому місці – це ж невеликий простір, там пройти кілька десятків метрів – вони не стишують свій крок, не стишують свій голос, вони не розуміють, що має бути повага, для того, щоб суспільство працювало як суспільство, а не як щось розрізнене.
…Сьогодні Таня постійно переглядає кілометри стрічок соцмереж, листувань у месенджерах, де її коханий Юра живий. Але біль, страшенний біль відпускає лише вночі:
"Кожен ранок секунди за три після прокидання знову настає мить поринання в пекло, коли я згадую, що мій найкоханіший у світі чоловік загинув, я його поховала і мені тепер повний п#здець. Попереду знову день, коли мені треба вдавати, що я живу і щось роблю, потім нічне забуття і зранку знову падати в пекло. Страшно уявити, скільки жінок у країні зараз існують у тому самому режимі".
***
Нещодавно Таня посадила клен у парку "Совки", де Юра бігав кожного дня. На вкопаній поруч табличці написано: "Це дерево посаджене в памʼять про Юру, коханого чоловіка Тані, чудового татка Злати, класного господаря Панди, який любив бігати в цьому парку щоранку, але потім пішов на війну захищати свою країну і загинув на полі бою".
Тетяна Галковська, Цензор.НЕТ