Це моя війна

Два мої діди загинули під час другої світової війни. Мій брат виконував якийсь незрозумілий інтернаціональний борг в Афганістані. 18-ти річний хлопець потрапив на війну. Що він там виборював нікому невідомо, але психіку та здоровʼя він втратив.

24 квітня 1986 року, я 8-ми річна дитина, садила з бабусею картоплю в Бородянці. Вивезли мене тільки через місяць після трагедії в Чорнобилі. А в 19 років мене оперували перший раз в Онкологічному центрі на Верховинній.

Коли я про це все думаю, я відчуваю фізичний біль.

Незалежність.

Ми отримали її в 1991 році, як подарунок.

Я не усвідомлювала, що це означає, поки не прийшов 2014 рік. І саме тоді почалась моя боротьба за Незалежність. 10 років мого життя віддано на те, щоб ніколи більше не потрапити в концтабір. 10 років свого життя я віддала на те, щоб мої діти жили в цивілізованому світі. В країні, яка належить до Європейської родини.

Мене дуже часто питають, навіщо я спалюю своє життя.

Я можу відповісти дуже чітко.

Я хочу, щоб моя країна була в НАТО.

І якщо в цій складній дорозі я буду хоч маленьким шурупчиком, чи гвинтиком, і допоможу моїй країні вступити в НАТО, спалюючи своє життя, я буду це робити.

Я хочу, щоб мої троє синів пішли не на війну, а пішли в армію.

Я готова і далі спалювати своє життя для досягнення цієї цілі.

Бо по-іншому не можу.

Це моя країна.

Це моя земля, в якій поховані мої друзі.

Це всі мої діти, якими я опікуюсь в Громадська організація "Мрія дітей України".

Це моя війна.

Це мій вибір.

І єдине, що я хочу, дожити до того моменту, коли Україна буде в НАТО, буде в Європейській родині.

Я українка.

І я пишаюсь своєю країною.

І як би складно не було, я буду йти цим шляхом і далі.

Бо НЕЗАЛЕЖНІСТЬ моєї країни для мене це не просто слово.

Це сенс життя.

Ми витримаємо.

Ми вистоїмо.

Ми незалежні.