Ключ до перемоги — на Печерських пагорбах: що Україні слід зробити самостійно, не чекаючи допомоги союзників.
ПИТАННЯ НА ГРАНІ
Стратегічним вододілом для всіх, хто дійсно бажає Україні добра, стало питання, що зараз потрібно Україні: пауза у війні (хоча б на несправедливих умовах) чи продовження війни будь-якою ціною.
Нещодавно ряд відомих громадських активістів та публічних інтелектуалів (серед них — люди, яких я глибоко поважаю: Ярослав Грицак, Анна Гопко, Валерій Пекар та інші) оприлюднили відкритий заклик "Не умиротворяти зло", в якому закликали "наших партнерів шукати шлях не до умиротворення агресора, а до загальної перемоги".
Я переконаний, що це помилкова стратегія, яка веде Україну до катастрофи. Тому що сила Росії — перш за все в слабкості та неефективності української держави. Ситуація з 155 бригадою, яку нещодавно описав Юрій Бутусов, свідчить, що українцям не вистачає перш за все не західної зброї, фінансів чи іншої підтримки — у нас зникає мотивація вбивати і помирати за таку Україну. Тому що її неефективна, корумпована та непрофесійна влада, яка відмовляється дивитися в очі реальності, веде Україну до катастрофи.
В історії з 155 бригадою, яку французи озброїли новітніми зразками зброї, але з якої до першого бою дезертирували 1700 військовослужбовців, як у краплі води відобразилися ті тектонічні зміни, які відбулися в Україні за майже три роки великої війни. Більше ніхто не штурмує військкомати. Бусифікація все більше нагадує лотерею з жахливими часами сталінського терору (моєї прадідусі заарештували і розстріляли, щоб виконати план, коли сусіда, за яким прийшли, не виявилося вдома). Військове командування майже завершило перетворення славного українського війська, в яке свідомі громадяни добровільно погоджувалися йти захищати свою землю — в малу "радянську армію", в якій служать переважно кріпаки, і звільнитися з якої можна хіба що на небо, в госпіталь або в тюрму...
Чи справді це Путін відправив в СОЧ понад 100 тисяч українських військовослужбовців? Чи наші західні партнери постачали (і за деякими даними, досі постачають) сотнями тисяч браковані міни на фронт? Чи це росіяни постачають нашим захисникам знищені "корчі" замість спеціалізованих медевакуаційних автомобілів і паршиві китайські турнікети замість CAT'ів, SOFT'ів або SICH? Можливо, це російські агенти беруть хабарі за фіктивну інвалідність, нелегальне перетинання кордону або фіктивну броню від мобілізації? Чи наші партнери завозять в Україну, що стікає кров'ю, рекордну кількість елітних авто?
А якщо все це робимо ми, українці, то як нам виграти війну, якщо ми стаємо все більш схожими на наших ворогів, а в деяких питаннях — вже навіть переплюнули путінську Росію? І як нам можуть допомогти наші союзники — не красти, не робити трагічних дурниць, берегти наших солдатів і не ставитися до власних громадян як до "мобілізаційного ресурсу"? Тому що якщо все розходження між нами і Росією полягає в тому, що вони — агресор, а ми жертва, тоді ми приречені на поразку. Оскільки ніхто з наших партнерів не буде ризикувати розв'язати ядерну війну заради порятунку України. На жаль...
Тому порятунок України та виживання українців як політичної нації — це перш за все наша відповідальність. І всі спроби перекласти її на плечі наших союзників і партнерів контрпродуктивні.
Щоб вижити, ми повинні змінитися. І перш за все змінити владу, яка впевнено веде Україну до катастрофи і поразки в цій війні. А для цього нам потрібна пауза в активних бойових діях. Щоб вибори під час війни не розірвали і не похоронили Україну.
Основна проблема зараз — не в наших союзниках і навіть не в Росії, основна проблема — в нас. Оскільки за неповних три роки війни на місці вільної і гордої України, на прапорах якої було написано "Воля чи смерть" і яка була здатна здивувати увесь світ, з'явилася відчайдушна, корумпована та демотивована Малоросія. І це, безумовно, головна "заслуга" діючої влади.
За 10+ років переплетення моєї долі з фронтовою медициною я вивчив одну просту істину: не можна вилікувати пацієнта, який не хоче лікуватися. Якщо Україна не захоче радикально змінитися (а для цього потрібна не просто зміна влади, а радикальна зміна конституційної архітектури і самої матриці українського суспільства), вона приречена. І жодні партнери і союзники не зможуть її врятувати.
Тому я глибоко переконаний, що ключ до виживання України зараз лежить у Києві на Печерських пагорбах, а не на фронті, у Вашингтоні чи Брюсселі. Знайдемо в собі сміливість і мудрість подивитися правді в очі і почати змінюватися (причому почати зі зміни влади) — виживемо і переможемо. Ні — значить Путін прав, і Україна не заслуговує на власну державність...
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.